Про будинок мрії для сімох "квіточок життя", виховання майбутнього та інформаційних агентів змін

(Історії успіху особистостей з Громадської Мережі «СВОЇ»)

Олена Лебідь розповідає про проект «Це моя країна», завдяки якому близько тисячі дітей з «сірої зони» закохалися в Україну

Визитівка: Олена Лебідь (на фото з вихованцем) – координаторка проекту «Громадська мережа «СВОЇ», співзасновниця фонду СВОЇ», одна з волонтерів, які створили в Києві центр «Фролівська 9/11», що став найбільш ефективним хабом допомоги переселенцям.

«Все почалося з денного табору на вулиці Фролівській. Ми хотіли показати дітям переселенців Київ. В цей час дорослі мали можливість якось працевлаштуватися, а діти – відкрити для себе можливості міста. Для цього в нас була потужна профорієнтаційна складова, наприклад – діти змогли побачити, як працює банк. І згодом одна дівчинка з маленького містечка на Луганщині – Катя, яка до сих пір лишається нашим волонтером, сказала таку річ: «Мабуть, те, що з нами сталося - це так було потрібно. Мабуть, то є шанс. Бо я жила в будинку, де був магазин, і вважала, що хочу стати продавчинею. Бо більше нічого не бачила». Ця дитина не знала про інші професії, а зараз вчиться на піарника. Наш табір на Фролівській мав міняти дітей кожного тижня, але коли завершився перший тиждень, і вже інші 30 дітей мали прийти на зміну попереднім, я побачила біля воріт дітей з минулого тижня, які чекали на мене: «Будь ласка, нас не треба годувати (а в нас на Фролівській було ж і харчування), тільки не проганяйте». Довелося залишати. Мені було дивно, що в свої 15-17 років підлітки не виїжджали за межі свого містечка чи селища. Мені захотілося показати їм ще щось, але тут виникала велика морально-етична проблема. Вона полягала в тому, що є люди, які потребують багато грошей на ліки. Я сумнівалася, чи можна витрачати гроші на мандри… Поки ці гроші мені не принесла одна жінка – теж, до речі, родом з Луганщини. Спочатку був дзвінок: незнайомка почала розпитувати про те, чим ми займаємося, та про те, чим ще мріємо зайнятися. Потім ми зустрілися і вона каже: «Ми з чоловіком порадилися, хочемо дати вам грошей на поїздку. Бо якщо б одного разу я не потрапила в Канів на Тарасову гору, я б може і не зрозуміла, за що маю любити Україну». Завдяки цій жінці 50 дітей потрапили в подорож до Львова. А я отримала підтвердження, що це дійсно важливо - адже дітей треба не лише лікувати, але і виховувати... А далі виник проект «Це моя країна», і подорожі по країні вже не для дітей переселенців, а для дітей з прифронтових міст. За три роки діти з Донеччини та Луганщини побачили Закарпаття, Одесу, Волинь... Були в Дубно, Берестечку, Хотині, Чернивцях, і ще багато де… Були в чудових місцях, про які навіть мало дорослих знають – наприклад, в Тараканівському форті. У них з'явилося багато друзів в інших куточках Батьківщини. Я хочу, щоб, побачивши країну, діти могли її відчути і перейнятися приналежністю. А надалі - мали можливість робити свідомий вибір, впливати на майбутнє».

Денис Осмоловський - про Інформаційне агентство «Єдина служба правової допомоги», яке не лише забезпечує підтримку вразливих груп громадян та інформує суспільство про ситуацію з дотриманням прав людини, але й намагається впливати на поведінку держави.

Визитівка: Денис Осмоловський - правозахисник, голова ГО «Правова допомога 3222», автор ідеї та директор «Єдиної служби правової допомоги», тренер Громадської мережі «СВОЇ».

«Як платформа з надання правової допомоги ми створилися ще в 2012 році та під час Майдану зробили допомогу безкоштовною. Тоді до нас зверталися на гарячу лінію по 300 людей на місяць. Згодом зібрали правників по 48 напрямках юридичної спеціалізації та почали створювати банк відомостей про порушення прав. В 2014-2015му вели багато кримінальних проваджень, в яких захищали хлопців, що несвоєчасно повернулися в частину. Як це виглядало? Поїхав вояк у відпустку, а вона тоді була не більше 10 діб, за сімейними обставинами затримався, телефонує командиру: так і так, можна я буду трохи пізніше? Можна. Аж раптом перевірка і командир пише рапорт: десь завіявся. Пам'ятаю випадок, коли навіть списком подавали хлопців і прокуратура реєструвала кримінальне провадження. Нажаль, такі справи масово розглядалися в судах Донеччини та Луганщини, де було упереджене ставлення. А ще запам'ятався випадок, як захищали розвідника, який сам з Луганщини та його персональні дані оприлюднили працівники одного з донецьких ЗМІ – родині розвідника після цього довелося терміново евакуюватися. Згодом у нас з'явилися хороші напрацювання та наші номери потрапили до довідників Міноборони. Паралельно почали інформувати МО про проблеми, від яких може похитнутися моральний дух. В решті решт досягли нормальної співпраці. Наприклад, щодо спірних питань, що стосуються виплат одноразової грошової допомоги. Зараз теж багато звернень від учасників бойових дій, яким всупереч закону нараховують відсотки по кредитах - їм надаємо безкоштовну вторинну допомогу, супроводжуємо в суді. Але від точкової роботи перешли на нову якість: створили новий суб’єкт інформаційного простору, який дозволяє вирішувати проблеми системно. Зареєстрували Інформаційне агентство «Єдина служба правової допомоги», яке є універсальним механізмом реагування на звернення громадян. Наприклад, ще одна наша цільова група – внутрішньо переміщені особи, від яких надходять масові звернення на тему житла. Почали вивчати це питання і виявили, що виконання органами державної влади деяких вимог Закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» в ступорі не тому, що відсутні бюджетні кошти, а тому, що закон про ВПО передбачав, що Нацбанк та Кабмін розроблять правові механізми для вирішення житлових проблем переселенців. І ось ця норма досі не виконана. Тому ми ініціювали судовий процес до Кабміну та Нацбанку, через який намагаємося вплинути на вирішення цього питання. До того ж з'ясувалося, що в Мінсоцполітики та Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій досі відсутня інформація щодо кількості внутрішньо переміщених осіб. Ось так стає зрозуміло, чому замість дієвих програм є лише популістські, які з року в рік йдуть в формі якихось директив, що не виконуються… У підсумку наша мета - створити потужний і якісний інформаційно-правовий ресурс та запровадити інститут відповідального правового посередництва. Для цього пропонуємо громадянам ставати агентами змін - допомагати в зборі та повідомленні інформації щодо фактів порушення прав людини з боку органів державної влади. Зібрані відомості аналізуються, визначаються причини, що сприяють порушенням, вивчаються негативні наслідки та створюються заходи щодо подолання, в тому числі, через проведення адвокаційних кампаній».

Леся Литвинова розповідає про те, як її зусиллями родина переселенців отримала власний будинок та краще майбутнє.

Визитівка: Леся Литвинова (друга зліва в верхньому ряду) – співзасновниця БФ «СВОЇ», голова громадської Ради МОЗ, займається надскладними випадками. За півроку зібрала близько мільйона гривень на допомогу онкологічним хворим, сім'ям з дітьми інвалідами. На пожертви купила кілька будинків в селі.

«З Олею ми познайомились на початку липня. Хоча перед цим кілька разів розмовляли по телефону. Але я не вмію оцінювати те, що відбувається, якщо не бачу очима. Тому поїхала в гості. Здивувалася, що ні разу за три роки Оля не звернулася по допомогу, але якось справлялася. Вони приїхали з Луганської області. Чоловік вирішив залишитися і спробувати щастя в новій реальності, а Оля, вагітна сьомою дитиною, зібрала інших дітей і поїхала вглиб країни, подалі від кошмару. У селі в Чернігівській області їх пустили пожити в будинок на невизначений термін. Термін закінчився, господиня будинок продала і до осені треба було вирішити, куди подітися з усім своїм багатством. Крім дітей у Олі напівпаралізована мама після інсульту, качки, собака, котик... Було б нечесно сказати, що вона не спробувала вирішити проблему сама. Будинок, який вона знайшла в тому ж селі і домовилася з господарями про тривалу розстрочку, виглядав сюрреалістично: хвіртка, що веде на зарослу ділянку без забору, світло відключене, колонку розібрали на метал, пічки немає. Туалет треба копати у дворі. Дах робити заново… Зате «всього лише» 50 000 грн.. Оля обідрала шпалери зі стін, намагаючись хоч якось щось почати. Ось тільки до осені це закінчити було нереально. Проте Оля просила лише допомогти з будматеріалами. Я спочатку розгубилася: як тут правильно вчинити: збирати грошей на ремонт? Чи шукати інший будинок? Важко про людей судити по одній зустрічі. Але на що я звернула увагу: діти доглянуті, в будинку чистенько, на кухні свіжі банки з консервацією, в кімнаті у мами немає запаху, хоча я знаю що таке роками лежачий хворий, під вікнами квіточки. Ось чомусь саме ці квіточки найбільше мене переконали в тому, що цій сім'ї має сенс підставити плече. Після наради з колективним розумом в Фейсбуці було вирішено збирати гроші на хороший будинок. І він якось дуже швидко знайшовся, і вже до кінця місяця зібралися на нього гроші. Все сталося так швидко, що я навіть не встигла звозити Олю і показати - що ж ми для неї, власне, маємо купувати. В кінці липня поїхали відвозити заставу і домовлятися про деталі переїзду, і тільки там вона розслабилася. Я в перший раз побачила, як вона посміхається. До цього було що завгодно - незручність, недовіра, розгубленість… А 25 серпня був переїзд. Оля, діти, паралізована бабуся, поросятка, виводок качок, кози, меблі, гарбузи з картоплею... А її 75 мішків. Це як же Оля удвох зі старшим сином стільки накопала і перебрала? Ми, дорослі і сильні, змучилися, поки її спускали… Нарешті їдемо. У моїй машині - Оля і діти, щільно упаковані на задньому сидінні. Юрій Свірко мужньо переносить мальовничий бардак в своєму десятитонніку. У Владислава Урбана - бабуся, собака, кіт і всі, хто не вліз до мене з Юрою. Наталя Добротворська, як і годиться ветеринару, більше всіх переживає за живність. Три години дороги діти просиділи тихенько і не нили «попити, попісяти, морозива, втомилися, нудить, коли вже доїдемо». Хоча їхали в саме пекло. І ось він – будинок! Вони бродять по кімнатах, розглядають - маленькі господарі… Через півмісяця ми їх відвідали. Привезли не тільки пральну машинку. Поки я шукала, де взяти б/у, Ірина Рожкевич перевела на картку грошей і сказала: купіть нову. Оскільки грошей перевели з великим запасом, купили ще й невеликий холодильник. Тому що льох - це добре, а холодильник краще. Анна Роднєнкова подарувала стільців. Різномастих, але абсолютно прекрасних. І пледи дітям - зовсім чарівні. Роксолана Розквас прислала саджанці кизилу, які відразу ж і посадили. А ще була ціла купка посилок - з каструлькою, яка визвала захват у господині, з рушниками, канцтоварами та іншими дрібничками. Діти пішли в школу та вже знайшли друзів, найстарший вчиться в Ніжині на тракториста, і допомагає в новій хаті на правах старшого чоловіка. І тепер вже зрозуміло, що вони там назавжди».

Читайте першу частину наших неймовірних Історій за посиланням: https://svoyi.org/statti/183-pro-gollivudski-posmishki-kolishnikh-polonenikh-kurban-bajram-v-chervonij-zoni-i-gordist-rivnenskikh-kozachat

Другу частину читайте тут: https://svoyi.org/statti/188-pro-kiborga-pidpriemtsya-neskinchennij-blagodijnij-yarmarok-ta-strategichnij-shlyakhoprovid-shcho-ne-koshtuvav-ni-kopijki-3

Записала Тетяна Заровна.

(Далі буде…)